Публічне управління та соціальна робота

Титульна сторінка

2026-05-21T10:41:18+03:00

Зміст

2026-05-21T10:42:26+03:00

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ІНТЕГРАЦІЇ НАУКОВИХ ЗНАНЬ У ПРОЦЕСИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

2026-05-22T08:20:33+03:00

У статті розглядається сучасна роль державного управління в умовах глобальних викликів і процесів євроінтеграції, наголошуючи на трансформації його функцій від суто адміністративного апарату до повноцінної інституції, що виконує завдання культуротворення та сприяє формуванню системи цінностей у суспільстві. Пропонується впровадження обґрунтованих підходів до прийняття управлінських рішень та розробка стратегій, що інтегрують наукові знання для підтримання фундаментальних демократичних принципів: прозорості, довіри, відповідальності та інноваційності.
Аналіз показує, що державне управління у сучасних умовах набуває нових рис, перетворюючись на соціокультурний феномен, котрий суттєво впливає на формування ціннісних орієнтирів суспільства. У статті пропонується чітке розмежування понять: державне управління розглядається як широка теоретико-концептуальна та ціннісна категорія, тоді як публічне управління трактується як прикладна, операційна діяльність державних інститутів з реалізації політики. Особливий акцент зроблено на впровадженні методології обґрунтованого прийняття рішень (Evidence-Based Policy Making, EBPM) у публічному адмініструванні для підвищення ефективності управлінських практик та зміцнення суспільної довіри.
Державне управління представлено як складну та динамічну систему публічного адміністрування, яка базується на інституційних практиках, нормативно-правовій архітектурі та сучасних комунікаційних стратегій. Воно не лише сприяє підтриманню суспільного порядку, але й виступає важливим агентом соціалізації, активно впливаючи на формування ціннісно-нормативних засад громадянського суспільства. Запроваджено концепцію державного управління як соціокультурного феномена, що є рушієм культурогенезу та носієм демократичних цінностей.
Встановлено, що саме через механізми державного управління відбувається інтеграція та трансфер таких ключових цінностей, як прозорість, підзвітність і верховенство права. Це забезпечує гармонізацію формальних юридичних норм із суспільними очікуваннями громадян. Крім того, проаналізовано вплив якості публічного адміністрування на колективну свідомість, підкреслюючи кореляцію між професійністю органів влади, громадською довірою та соціальним добробутом. Некомпетентне або деструктивне управління визначається як фактор, що спричиняє апатію та фрустрацію в суспільстві, підриваючи віру громадян у дієвість інститутів влади.

ПАРТИСИПАТИВНІ МЕХАНІЗМИ У СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНИМ ЗАХИСТОМ ВЕТЕРАНІВ

2026-05-22T08:20:32+03:00

У статті досліджено партисипативні механізми у системі державного управління соціальним захистом ветеранів. Актуальність проблеми дослідження обумовлена зростанням чисельності соціальної групи ветеранів, які повертаються із зони бойових дій і потребують державної підтримки. Зазначене актуалізує потребу у вдосконаленні підходів до формування ветеранської політики у сфері соціального захисту ветеранів. Проблема дослідження полягає у недостатній ефективності традиційних підходів до управління, оскільки вони не враховують потреби ветеранської спільноти. Об’єктом дослідження є система державного управління соціальним захистом ветеранів. Предметом – партисипативні механізми як інструменти залучення ветеранів до процесу прийняття управлінських рішень.
Метою статті є теоретичне обґрунтування сутності партисипативних механізмів у системі державного управління соціальним захистом ветеранів та визначення форм та інструментів залучення ветеранської спільноти до управлінських рішень.
У процесі дослідження використано методи теоретичного аналізу наукових підходів вітчизняних та зарубіжних науковців щодо змістовного наповнення поняття «партисипація», зокрема концепції партисипативної демократії, деліберативного врядування та консолідованого управління.
У результаті дослідження визначено, що впровадження партисипативних механізмів у практику органів державної влади сприяє підвищенню ефективності публічного управління, що є досить важливим у контексті формування ветеранської політики, яка має будуватися на потребах ветеранів.
Проаналізовано практичні приклади застосування інструменту партисипації та окреслено напрями вдосконалення через призму інституалізації участі ветеранів, розвитку системного діалогу, посилення ролі ветеранських спільнот/організацій.
Наукова новизна дослідження полягає в уточненні сутності партисипативних механізмів у системі державного управління соціальним захистом ветеранів, систематизації форм та інструментів залучення ветеранської спільноти до процесу прийняття управлінських рішень, а також обґрунтуванню напрямів удосконалення з урахуванням сучасних викликів і потреб ветеранів.

СИСТЕМА НАДАННЯ ОСВІТНІХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ПОСИЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

2026-05-22T08:20:32+03:00

У статті досліджено систему надання освітніх послуг в Україні крізь призму посилення національної безпеки та трансформації публічного управління в умовах тривалої воєнної загрози. Актуальність теми зумовлена тим, що освіта перестала бути лише галузевою сферою надання послуг і дедалі виразніше постає як складник безпекової, соціальної та гуманітарної стійкості держави. Метою дослідження є обґрунтування підходів до розвитку системи надання освітніх послуг в Україні в умовах посилення національної безпеки, визначення її структурних елементів, управлінських ризиків та інструментів підвищення результативності. Методологічну основу становлять системний, інституційний, функціональний, порівняльний та аналітичний підходи, а також узагальнення нормативно-правових, статистичних і наукових джерел. У роботі доведено, що сучасна система освітніх послуг має поєднувати безперервність доступу до навчання, безпечність освітнього середовища, цифрову стійкість, інклюзивність, психосоціальну підтримку, міжвідомчу координацію та постійний зворотний зв’язок із користувачами. Виокремлено ключові загрози функціонуванню освітньої системи: руйнування інфраструктури, нерівність доступу між територіями, демографічні втрати, вимушене переміщення здобувачів освіти і педагогів, перевантаження дистанційних форматів, зростання потреб у безпечних укриттях і цифрових сервісах, а також посилення ролі управлінської аналітики. Обґрунтовано, що під впливом безпекових викликів модель надання освітніх послуг зміщується від переважно адміністративного регулювання до адаптивного управління, орієнтованого на ризик, дані, якість і стійкість. Наукова новизна полягає у запропонуванні структурно-функціональної моделі системи надання освітніх послуг, яка інтегрує безпековий, цифровий, соціальний та управлінсько-аналітичний контури. Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання запропонованих положень органами публічної влади, органами управління освітою, територіальними громадами та керівниками закладів освіти для модернізації механізмів управління, планування ресурсів та підвищення якості освітніх послуг у воєнний і післявоєнний періоди.

МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ОХОРОНИ ПСИХІЧНОГО ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ: СУЧАСНІ ВИКЛИКИ, РЕФОРМУВАННЯ ТА ІНСТИТУЦІЙНА СПРОМОЖНІСТЬ

2026-05-22T08:20:32+03:00

Характеристика основної теми – Розглянути систему охорони психічного здоров’я як об’єкт публічного управління, складову національної безпеки та соціальної стійкості. Проблеми об’єкта – Визнаючи об’єктом систему охорони психічного здоров’я, ії проблемою є побудова як самої системи, так і інституцій, які підтримують життєдіяльність системи охорони психічного здоров’я. Мета – Дослідити послідовність дій органів державного управління щодо побудови системи охорони психічного здоров’я в Україні в сучасних умовах воєнного стану. Результати – Значна увага приділяється впливу війни на ментальне здоров’я населення, тому в статті представлений аналіз джерел і досліджень, як українських, так і закордонних, які підтверджують погіршення стану психічного здоров’я населення України у воєнні часи, його вплив на розвиток суспільства та можливості подальшої адаптації до соціальних змін. В статті представлено послідовність дій органів державної влади протягом 2023-2026 років щодо формування засад для побудови системи охорони психічного здоров’я. Також зазначена важливість прийняття Закону України №4223- ІХ “Про систему охорони психічного здоров’я в Україні”, який введений в дію 7 лютого 2026 року і визначив основні напрямки роботи органів державного управління в цій сфері, також в ньому визначені суб’єкти системи охорони психічного здоров’я, визначені види соціальних послуг. Особлива увага серед соціальних послуг приділяється психосоціальній допомозі, яка спрямована на підтримку і відновлення широких верств населення. В статті також зазначена важливість міжсекторального підходу в цій сфері, а саме залучення саморегулівних організацій фахівців з психічного здоров’я, їх можливість застосування інструментів супервізії до вирішення питань покращення ментального здоров’я, подолання стресу і вигорання.
Наукова новизна – Представлені засади формування системи охорони психічного здоров’я, взаємодії органів публічного управління з саморегулівними організаціями, застосування інструментів супервізії в психосоціальній допомозі. Висновки – Ментальне здоров’я людей є потенціалом розвитку держави, тому від його стану залежить не тільки якість життя конкретної людини, але й можливість виконання нею різних ролей і функцій в суспільстві в цілому. Підкреслюється важливість впровадження супервізії для спеціалістів соціономічних професій в соціальній, освітній, медичній сферах, такий підхід дає змогу розглядати інструменти супервізії для підтримки ментального здоров’я, протидії стресу і профілактики вигорання.

ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ: СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ТА ВИКЛИКИ

2026-05-22T08:20:32+03:00

У статті досліджено сучасні тенденції та виклики публічного управління у сфері інтелектуальної власності в Україні в умовах цифрової трансформації, розвитку «зелених» технологій та посилення безпекових викликів. Проаналізовано етапи трансформації системи державного управління інтелектуальною власністю у період 2021–2026 років, зокрема інституційні зміни, пов’язані зі створенням Українського національного офісу інтелектуальної власності та інновацій (УКРНОІВІ), а також розширенням міжнародного співробітництва у цій сфері. Визначено ключові напрями розвитку державної політики у сфері інтелектуальної власності, серед яких особливе значення мають цифровізація адміністративних процедур, впровадження електронних сервісів та використання технологій штучного інтелекту у процесах управління та аналізу інноваційної діяльності.
Особливу увагу приділено аналізу нових викликів, що виникають у цифровому середовищі, зокрема інтернет-піратству, кіберсквотингу та іншим формам порушення прав інтелектуальної власності. Досліджено роль державної політики у стимулюванні розвитку екологічно орієнтованих інновацій у межах стратегії WIN WIN GreenTech та створення спеціалізованих інформаційних ресурсів, спрямованих на підтримку «зелених» технологій. Окремо розглянуто особливості правового регулювання оборонної інтелектуальної власності та механізми взаємодії держави і приватного сектору у сфері використання технологій подвійного призначення.
У результаті дослідження встановлено, що система публічного управління у сфері інтелектуальної власності поступово трансформується від переважно захисної до проактивної моделі, орієнтованої на стимулювання інноваційного розвитку, інтеграцію у міжнародний технологічний простір та посилення національної безпеки. Обґрунтовано необхідність подальшого вдосконалення механізмів державної політики у цій сфері, зокрема шляхом адаптації законодавства до норм Європейського Союзу та розвитку інструментів управління інтелектуальною власністю в умовах цифровізації.

ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ В ЕКОНОМІЧНІЙ СФЕРІ: СУЧАСНІ ІНСТРУМЕНТИ ПЛАНУВАННЯ, ПРОГНОЗУВАННЯ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯКОСТІ ПОСЛУГ

2026-05-22T08:20:32+03:00

У статті обґрунтовано, що сучасне публічне управління в економічній сфері неможливо звести лише до розподілу бюджетних ресурсів або нормативного регулювання окремих процедур, оскільки його результативність дедалі більше залежить від здатності держави й органів місцевого самоврядування поєднувати планування, прогнозування та системне забезпечення якості публічних послуг. Актуальність теми зумовлена тим, що в умовах структурних змін економіки, воєнних ризиків, територіальної нерівномірності розвитку, цифрової трансформації та зростання очікувань громадян послуги мають розглядатися як центральний вимір ефективності публічної влади. Мета статті полягає в теоретичному узагальненні сучасних інструментів планування і прогнозування у публічному управлінні економічною сферою та у визначенні механізмів їх інтеграції із системою забезпечення якості послуг. У дослідженні доведено, що ефективна управлінська модель повинна охоплювати стратегічне планування, прогнозування попиту, просторовий аналіз потреб, сценарне моделювання ризиків, результативне бюджетування, використання цифрових платформ, сервісний дизайн, систему індикаторів і постійний зворотний зв’язок із користувачами. Встановлено, що саме узгодженість цих інструментів дає змогу переходити від реактивного адміністрування до проактивного управління, орієнтованого на потреби населення, економічну доцільність рішень, територіальну справедливість і сервісну стійкість. Особливу увагу приділено взаємозв’язку між економічним плануванням і якістю послуг, оскільки від якості прогнозу залежить мережа сервісних точок, обсяг кадрового та фінансового забезпечення, цифрова архітектура, а також рівень доступності й надійності процедур для громадян і бізнесу. Наукова новизна полягає у запропонованому підході до розгляду якості публічних послуг як інтегрального результату економічного планування, аналітики даних, організаційної координації та інституційного навчання. Практичне значення одержаних результатів пов’язане з можливістю використання запропонованої систематизації інструментів під час розроблення стратегій розвитку, програм економічного і соціального розвитку, управлінських панелей моніторингу, а також при модернізації діяльності центрів надання адміністративних та інших суспільно значущих послуг. У висновках наголошено, що підвищення якості послуг у публічному секторі є не окремою сервісною функцією, а системною умовою результативного управління економічною сферою.

ТУРБОТА ПРО СЕБЕ ЯК ПРОФЕСІЙНИЙ ОБОВ’ЯЗОК СОЦІАЛЬНОГО ПРАЦІВНИКА

2026-05-22T08:20:32+03:00

Статтю присвячено обґрунтуванню турботи про себе як професійного обов’язку соціального працівника та необхідної умови етичної, безпечної й компетентної практики в умовах тривалих криз, зокрема повномасштабної війни. Професійна діяльність соціальних працівників пов’язана з високим рівнем емоційного навантаження, постійним контактом із людським стражданням і ризиком вторинної травматизації, що актуалізує потребу системної підтримки їхнього психологічного благополуччя.
Турбота про себе розглядається як мультимодальний феномен, що корелює зі зниженням ризику вигорання, покращенням психічного здоров’я, збільшенням працездатності, більшою здатністю до емпатії та стійкістю в довготривалій професійній діяльності. Підкреслено недостатність індивідуалістських концепцій турботи про себе та важливість зусиль, спрямованих на інституціоналізацію практик турботи про себе у соціальній роботі як професії.
Метою дослідження є обґрунтування турботи про себе як складової професійної відповідальності соціального працівника шляхом аналізу міжнародних і національних етичних стандартів та огляду українських емпіричних досліджень, предметом яких є турбота про себе, та досліджень, пов’язаних із дотичною проблематикою професійного вигорання, стресу й втоми від співчуття. Використано метод логічного аналізу нормативних документів і систематичний пошук наукових джерел у відкритих академічних базах; представлено результати їх аналітичного огляду.
Установлено, що норма професійної турботи про себе чітко зафіксована в окремих міжнародних етичних кодексах, тоді як у чинному українському етичному кодексі вона відсутня. Українські емпіричні дослідження підтверджують високу поширеність професійного стресу та вигорання серед соціальних працівників, однак системних досліджень практик турботи про себе та їх ефективності бракує. Зроблено висновок про необхідність інституціоналізації турботи про себе на індивідуальному, організаційному та освітньому рівнях як складової професійних стандартів соціальної роботи.

НАВИЧКИ САМОПІДТРИМКИ У ПРОФЕСІЙНІЙ ПІДГОТОВЦІ СОЦІАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ В УМОВАХ ВІЙНИ В УКРАЇНІ

2026-05-22T08:20:32+03:00

Стаття присвячена проблемі формування навичок самопідтримки у професійній підготовці соціальних працівників в умовах війни в Україні.
Мета статті полягає у всебічному обґрунтуванні необхідності та шляхів інтеграції компетенцій самопідтримки й самовідновлення у професійну підготовку соціальних працівників в Україні, з урахуванням підвищеного стресу, спричиненого повномасштабною війною, а також у формулюванні практичних рекомендацій для навчальних програм.
У статті представлено теоретичні підходи до самопідтримки (сутність самопідтримки та самодопомоги, психологічні моделі самопідтримки, навички самопідтримки соціальних працівників в умовах стресу) та конкретні рекомендації для університетів щодо впровадження модулів самопідтримки, регулярної супервізії та механізмів організаційної підтримки персоналу.
Доведено, що навички самопідтримки у навчанні соціальних працівників мають бути системними й повинні охоплювати практики емоційної регуляції, стрес менеджменту, комунікативних навичок і ресурсної взаємодії.
Результати дослідження демонструють (1) огляд викликів і обґрунтування потреби в компетенціях самопідтримки (з посиланнями на дослідження в умовах війни), (2) практичні рекомендації навчальних модулів для впровадження в навчальні програми в умовах війни в Україні.
Новизна роботи полягає в комплексному поєднанні теоретичного осмислення понять самопідтримки з обґрунтованими потребами соціальних працівників в умовах повномасштабної війни в Україні, розробці навчального модуля та супервізійних практик, орієнтованих на роботу в зонах підвищеного ризику, а також у запропонуванні практичних інструментів, методик для інтеграції цих модулів у освітньо професійні програми та систему супервізії.

СУЧАСНІ ПЕДАГОГІЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ОСОБАМИ, СХИЛЬНИМИ ДО ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

2026-05-22T08:17:29+03:00

У статті здійснюється комплексний аналіз актуальної науково-практичної проблеми, пов’язаної з особами, схильними до девіантної поведінки, що набуває особливої значущості в умовах сучасних соціальних трансформацій, зокрема зростання соціальної нестабільності та змін у ціннісних орієнтаціях суспільства. Розкривається зміст поняття «девіантна поведінка особистості», яке розглядається у двох взаємопов’язаних аспектах: позитивному (надінтелектуальність, наявність особливих здібностей і талантів, вплив об’єктивних і суб’єктивних умов становлення та розвитку індивіда) та негативному (алкоголізм, наркоманія, агресивна поведінка, правопорушення та інші форми соціально неприйнятних відхилень). Узагальнюється внесок сучасних вітчизняних і зарубіжних учених у дослідження означеної проблематики, що дозволяє окреслити основні підходи до її розуміння та вирішення.
У роботі детально аналізуються фізіологічні, психологічні та соціальні чинники формування девіантної поведінки, а також визначаються основні форми її прояву у різних сферах життєдіяльності особистості. Значна увага приділяється дослідженню загальних і конкретних практичних педагогічних технологій, спрямованих на здійснення ефективної соціальної роботи з особами, схильними до девіантної поведінки, з урахуванням індивідуальних особливостей та соціального контексту їх розвитку. Особливий акцент зроблено на технологіях соціальної профілактики (зокрема ранньої), соціального контролю, соціальної підтримки та реабілітації, а також на впровадженні відновних практик як інноваційного інструменту роботи.
Обґрунтовуються перспективні напрями подальших наукових досліджень, пов’язаних із удосконаленням змісту, форм і методів соціально-педагогічної діяльності у контексті попередження та подолання девіантної поведінки, що сприятиме підвищенню ефективності соціальної роботи, соціальній інтеграції та гармонійному розвитку особистості.

НЕДЕРЖАВНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК СУБ’ЄКТИ НАДАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ: ІНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ТА ПРАКТИКА РЕАЛІЗАЦІЇ

2026-05-22T08:17:29+03:00

У статті здійснено комплексний аналіз інституційно-правових засад діяльності недержавних організацій як надавачів соціальних послуг в Україні та узагальнено практику їх функціонування в сучасних умовах. Проблематика об’єкта дослідження полягає у тому, що незважаючи на доведену здатність інститутів громадянського суспільства надавати широкий спектр соціально орієнтованих послуг, рівень їх інтеграції у формалізовану систему надання соціальних послуг все ще залишається недостатньо розвинутим.
Акцентовано увагу на тому, що система надання соціальних послуг в Україні характеризується переважанням публічного сектору, що зумовлене, зокрема, історичними чинниками та особливостями розподілу повноважень між органами публічної влади. Разом із тим, досвід правового режиму воєнного стану засвідчує значний потенціал інститутів громадянського суспільства щодо оперативного та ефективного реагування на потреби різних вразливих груп населення, зокрема внутрішньо переміщених осіб, що підтверджується останніми соціологічними опитуваннями.
На основі емпіричних даних Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг визначено, що з понад 4,6 тис. зареєстрованих суб’єктів, близько 11,8% відносяться до недержавного сектору. Серед них найбільшу частку займають громадські організації (44%) та благодійні організації і фонди (37%). Найпоширенішими послугами, що надаються недержавними організаціями, є соціальний супровід, консультування, інформування, соціальна адаптація та профілактика, а також натуральна допомога. Водночас, комплексні та спеціалізовані послуги (стаціонарний догляд, паліативна допомога, реабілітація осіб із різними залежностями тощо) представлені фрагментарно, що викликано специфікою їх надання та наявністю додаткових вимог до надавачів, встановлених чинним законодавством.
Наукова новизна дослідження полягає в узагальненні та систематизації актуальних даних Реєстру надавачів соціальних послуг, а також виокремленні ключових бар’єрів інституційної інтеграції недержавних організацій у систему надання соціальних послуг.
Зроблено висновок, що формальне правове закріплення можливості участі недержавних організацій не гарантує їх повноцінної участі у наданні соціальних послуг без розбудови ефективних партнерських моделей міжсекторальної взаємодії з органами публічної влади на, зокрема на місцевому рівні, що має бути закріплено та конкретизовано у відповідних стратегічних та програмних документах.

АДВОКАЦІЯ У СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНОЇ ПРОФІЛАКТИКИ ВІЛ СЕРЕД ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВЖИВАЮТЬ НАРКОТИКИ ІН’ЄКЦІЙНО

2026-05-22T08:17:29+03:00

Поширення ВІЛ серед людей, які вживають наркотики ін’єкційно (ЛВНІ), залишається гострою медико-соціальною проблемою в Україні. Соціальні бар’єри – стигма, дискримінація, обмежений доступ до медичних та соціальних послуг – значно знижують ефективність традиційних профілактичних заходів. У цьому контексті соціальна профілактика та адвокація виступають ключовими складовими інтегрованої підтримки ЛВНІ.
Мета роботи. Теоретично обґрунтувати роль адвокації як інструменту соціальної профілактики ВІЛ серед ЛВНІ та визначити її потенціал у формуванні інтегрованої моделі соціальної підтримки в Україні.
Наукова новизна. Стаття пропонує концептуальні засади інтегрованої моделі підтримки, яка поєднує медичні, соціальні та адвокаційні інтервенції. Адвокація розглядається як стратегічний інструмент впливу на інституційне середовище, нормативно-правові механізми та суспільні установки, що сприяє подоланню структурних бар’єрів і підвищенню ефективності профілактичних програм.
Висновки. Поширення ВІЛ серед ЛВНІ є результатом взаємодії біологічних, поведінкових та соціально-структурних чинників. Ефективність інтегрованих моделей соціальної профілактики значною мірою залежить від використання потенціалу адвокації як інструменту, що забезпечує доступ до послуг, протидіє стигмі та дискримінації та сприяє активному включенню ЛВНІ у програми зменшення шкоди. Перспективні напрями досліджень – оцінка ефективності адаптивних соціально-адвокаційних стратегій, методик вимірювання впливу адвокації та вдосконалення політики у сфері громадського здоров’я.

ОПТИМІЗАЦІЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СОЦІАЛЬНОГО ПРАЦІВНИКА ЗАСОБАМИ АСИСТИВНИХ ТЕХНОЛОГІЙ: ДОСВІД ЄС ТА ВЕКТОРИ АДАПТАЦІЇ В УКРАЇНІ

2026-05-22T08:17:29+03:00

Статтю присвячено дослідженню можливостей оптимізації професійної діяльності соціальних працівників шляхом використання Інтернет-ресурсів і соціально-асистивних технологій у контексті сучасних процесів цифровізації соціальної сфери. У роботі розглянуто основні тенденції трансформації соціальної роботи під впливом інформаційно-комунікаційних технологій, визначено специфіку впровадження цифрових інструментів у практику соціальних служб, а також проаналізовано сучасні підходи до використання асистивних і інноваційних технологій у країнах Європейського Союзу. Особливу увагу приділено проблемі недостатнього рівня інтеграції цифрових та асистивних технологій у практику соціальної роботи в Україні, що знижує потенціал соціальних служб щодо оперативного реагування на сучасні соціальні виклики та обмежує можливості надання якісної та доступної допомоги різним категоріям населення.
У процесі дослідження проаналізовано сучасні наукові підходи до цифровізації соціальної роботи, охарактеризовано можливості використання онлайн-платформ, інформаційних систем, технологій штучного інтелекту та імерсійних середовищ у професійній діяльності соціальних працівників. Встановлено, що застосування цифрових і асистивних технологій сприяє підвищенню оперативності прийняття рішень, покращенню якості соціальних послуг, розширенню доступу до них та забезпеченню більш персоналізованого підходу до клієнтів. Узагальнення європейського досвіду дозволило визначити ефективні моделі інтеграції цифрових технологій у систему соціального захисту, зокрема використання аналітичних платформ, електронних сервісів та технологій дистанційної взаємодії.
Наукова новизна отриманих результатів полягає у комплексному поєднанні аналізу Інтернет-ресурсів та соціально-асистивних технологій як взаємодоповнювальних інструментів підвищення ефективності професійної діяльності соціальних працівників, а також у систематизації сучасного європейського досвіду цифровізації соціальної роботи з урахуванням можливостей його адаптації до українських реалій. У статті обґрунтовано доцільність інтеграції інноваційних технологій у професійну практику соціальних працівників та визначено ключові напрями подальшого розвитку цифрової соціальної роботи в Україні.

СУЧАСНІ ФОРМИ І МЕТОДИ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ АДАПТАЦІЇ ВЕТЕРАНІВ У ПРАКТИЦІ РЕАБІЛІТАЦІЙНОГО ЦЕНТРУ

2026-05-22T08:17:29+03:00

У статті використано загальнонаукові підходи до аналізу проблеми, що дало змогу комплексно розкрити сутність досліджуваного явища та узагальнити основні напрями його практичної реалізації. Розкрито зміст і практичне значення сучасних форм і методів соціально-психологічної адаптації ветеранів у діяльності реабілітаційного центру. Обґрунтовано актуальність теми в умовах зростання потреби у комплексній підтримці ветеранів після повернення від бойового досвіду до мирного життя. Наголошено, що соціально-психологічна адаптація є багатовимірним процесом, який охоплює емоційне відновлення, нормалізацію психічного стану, відновлення соціальних зв’язків, сімейної взаємодії, професійного самовизначення та повернення до активної життєдіяльності. Визначено, що реабілітаційний центр у сучасних умовах виступає не лише простором надання окремих послуг, а середовищем комплексного супроводу, де поєднуються психологічна допомога, соціальний супровід, консультування, групова підтримка, реінтеграційні практики та міждисциплінарна взаємодія фахівців. На основі аналізу наукових джерел виокремлено найбільш ефективні форми і методи адаптаційної роботи: групову соціально-психологічну підтримку, індивідуальне психологічне консультування, техніки стабілізації й саморегуляції, соціальний супровід, кейс-менеджмент, а також практики відновлення життєвих смислів, ресурсів і навичок повернення до цивільного життя. Доведено, що їх результативність зумовлюється комплексністю, індивідуалізацією допомоги, безперервністю супроводу, повагою до бойового досвіду ветерана та орієнтацією на відновлення якості життя. Узагальнено, що сучасна модель соціально-психологічної адаптації у практиці реабілітаційного центру має ресурсно-відновлювальний, міждисциплінарний і реінтеграційний характер та спрямована на відновлення суб’єктності ветерана, його соціальної включеності й життєвої перспективи.

ЦИФРОВІ ІНСТРУМЕНТИ ОЦІНЮВАННЯ ПОТРЕБ КЛІЄНТІВ У СИСТЕМІ НАДАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ

2026-05-22T08:17:29+03:00

Сучасний розвиток системи соціальних послуг в Україні супроводжується процесами цифровізації, що зумовлюють необхідність удосконалення підходів до оцінювання потреб клієнтів. Соціальні служби потребують системного збору, обробки та аналізу інформації, що актуалізує використання цифрових інструментів, таких як онлайн-опитувальники, інформаційно-аналітичні системи, мобільні застосунки та платформи дистанційної взаємодії. Їх застосування забезпечує оперативність, об’єктивність і комплексність оцінки потреб, особливо в умовах воєнного стану та віддаленого надання соціальних послуг.
Метою дослідження є аналіз і систематизація цифрових інструментів оцінювання потреб клієнтів у системі надання соціальних послуг, а також обґрунтування можливостей їх використання для підвищення ефективності соціальної роботи. У межах дослідження проаналізовано наукові підходи до оцінки потреб, визначено класифікацію цифрових інструментів, досліджено їх інтеграцію у процес соціального обслуговування та окреслено переваги й обмеження їх застосування.
Наукова новизна полягає у систематизації цифрових інструментів оцінювання потреб клієнтів за функціональним призначенням та визначенні їх ролі у процесі кейс-менеджменту. Виокремлено інформаційно-аналітичні системи, онлайн-інструменти діагностики, комунікаційні платформи та інтегровані цифрові екосистеми. Доведено доцільність поетапної інтеграції цифрових інструментів у процес надання соціальних послуг для підвищення точності оцінювання та ефективності соціального супроводу.
Встановлено, що цифрові інструменти є важливим засобом підвищення якості оцінювання потреб клієнтів, забезпечуючи оперативність збору даних, доступність послуг і підтримку управлінських рішень. Водночас їх використання потребує врахування рівня цифрових компетентностей фахівців, технічних можливостей та питань захисту персональних даних. Подальші дослідження доцільно спрямувати на вдосконалення моделей інтеграції цифрових інструментів у практику соціальної роботи.

СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ МАРКЕТИНГОМ ВОЛОНТЕРСЬКИХ СОЦІАЛЬНИХ ПРОЄКТІВ У СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ СЛУЖБ

2026-05-22T08:17:28+03:00

У статті досліджено теоретичні та прикладні аспекти стратегічного управління маркетингом волонтерських соціальних проєктів у системі соціальних служб України в умовах повномасштабної війни. Актуальність теми зумовлена трансформацією волонтерської діяльності з форми громадянської ініціативи у важливий соціальний інститут, який виконує функції оперативного реагування на кризові виклики, підтримки вразливих груп населення та зміцнення соціальної згуртованості суспільства. У цьому контексті маркетинг волонтерських соціальних проєктів набуває значення не лише комунікаційного інструменту, а й складової стратегічного управління, спрямованої на формування ефективної взаємодії між соціальними службами, волонтерами, донорами та іншими зацікавленими сторонами.
Об’єктом дослідження виступають волонтерські соціальні проєкти в системі соціальних служб, а предметом – механізми стратегічного управління їх маркетинговою діяльністю. Метою роботи є теоретичне обґрунтування та концептуалізація підходів до стратегічного управління маркетингом волонтерських соціальних проєктів як інструменту підвищення ефективності соціальної роботи в умовах воєнного стану. У статті проаналізовано наукові підходи до розвитку волонтерського руху, ролі соціального та неприбуткового маркетингу, а також окреслено нормативно-правову базу функціонування волонтерської діяльності в Україні. Особливу увагу приділено дослідженню можливостей використання стратегічного маркетингу для формування ціннісного позиціонування волонтерських ініціатив, розширення партнерських мереж, підвищення рівня суспільної довіри та забезпечення ресурсної стійкості соціальних проєктів.
У результаті дослідження визначено, що стратегічний маркетинг у сфері волонтерських соціальних проєктів виконує координаційну функцію, інтегруючи комунікаційні, організаційні та ресурсні процеси в єдину систему управління. Обґрунтовано, що використання маркетингових інструментів у діяльності соціальних служб сприяє підвищенню ефективності надання соціальних послуг, активізації участі громадян у волонтерському русі, залученню додаткових ресурсів та зміцненню партнерських відносин між державним, громадським і міжнародним секторами. Доведено, що стратегічне управління маркетингом волонтерських соціальних проєктів сприяє підвищенню інституційної спроможності соціальних служб та формуванню довгострокової моделі соціальної солідарності в умовах воєнних викликів.
Наукова новизна дослідження полягає у концептуалізації стратегічного управління маркетингом волонтерських соціальних проєктів як інтегрованого управлінського механізму в системі соціальних служб, що поєднує інструменти соціального маркетингу, менеджменту волонтерства та стратегічного планування з метою підвищення соціального впливу й забезпечення сталості волонтерських ініціатив у кризових умовах розвитку суспільства.

ЦИФРОВІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ: ВИКЛИКИ ВЗАЄМОДІЇ З ВРАЗЛИВИМИ ГРУПАМИ НАСЕЛЕННЯ

2026-05-22T08:17:28+03:00

У статті здійснено теоретичний аналіз та систематизацію практик цифровізації соціальної роботи в Україні в умовах воєнного стану. Актуальність дослідження зумовлена інтенсифікацією цифрових трансформацій та необхідністю адаптації системи соціального захисту до екстремальних викликів сучасності. Обґрунтовано появу нових категорій вразливості, таких як внутрішньо переміщені особи, ветерани, мешканці прифронтових територій та сім’ї загиблих, чиї потреби вимагають переходу від статичних виплат до мобільних сервісів комплексного супроводу. В роботі представлено розгорнуту класифікацію цифрових інструментів за десятьма функціональними групами: від месенджерів та соціальних мереж до складних систем на основі штучного інтелекту, блокчейну, VR/AR-технологій та геоінформаційних систем. Особливу увагу приділено аналізу ефективності асистивних технологій для інклюзії осіб з інвалідністю та платформування ментального здоров’я для реабілітації учасників бойових дій.
Наукова новизна полягає у визначенні динамічної природи вразливості в умовах війни та структуруванні цифрових інструментів соціального захисту як проактивної системи. Здійснено порівняльний аналіз переваг цифровізації (мінімізація бюрократії, оперативність, масовість) та супутніх ризиків, серед яких означено цифрову нерівність, загрози конфіденційності даних, алгоритмічну упередженість ШІ та можливе професійне вигорання фахівців з соціальної роботи через постійну дистанційну доступність. У висновках означено, що цифровізація трансформує парадигму соціальної роботи, вивільняючи ресурс фахівця для емпатичної підтримки завдяки автоматизації рутинних процесів. Окреслено стратегічні пріоритети подальшого розвитку – від розробки етичних протоколів використання технологій штучного інтелекту до впровадження систем прогнозування соціальних ризиків та законодавчого регулювання відповідальності в автоматизованих системах. Доведено, що український досвід цифровізації соціальної сфери в кризових умовах має потенціал стати світовим еталоном гуманістичного використання інноваційних технологій.

ПРАКТИКА СОЦІАЛЬНОГО СУПРОВОДУ ДІТЕЙ-ВПО В ЗАКЛАДАХ ЗАГАЛЬНОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ

2026-05-22T08:17:28+03:00

У статті висвітлено практику соціального супроводу дітей із числа внутрішньо переміщених осіб у закладах загальної середньої освіти в умовах воєнного стану. Обґрунтовано актуальність проблеми крізь призму забезпечення права дитини на безпечну, доступну й безперервну освіту, збереження її емоційної рівноваги, підтримки адаптації до нового соціального й освітнього середовища. На основі аналізу нормативно-правових документів і сучасних наукових праць уточнено сутність соціального супроводу дітей-ВПО як комплексної міждисциплінарної діяльності, що поєднує соціально-педагогічну підтримку, психологічну допомогу, освітньо-організаційний супровід, посередництво між родиною та інституціями, а також створення умов для інтеграції дитини в класний колектив і громаду. Узагальнено наукові підходи до визначення провідних напрямів такої роботи в шкільній практиці. Виокремлено первинну соціально-педагогічну діагностику потреб і ризиків, адаптаційно-інтеграційну роботу, психосоціальну підтримку, освітньо-організаційний супровід, роботу з родиною та міжвідомчу взаємодію. Охарактеризовано найбільш продуктивні форми й методи соціального супроводу, серед яких індивідуальні консультації, адаптаційні групи, тренінгові заняття, класні години підтримувального змісту, інтеграційні заходи, арт-терапевтичні та рефлексивні практики, кейс-менеджмент, педагогічний консиліум, партнерська взаємодія з батьками. Доведено, що сучасний соціальний супровід дітей-ВПО має бути комплексним, персоніфікованим, чутливим до травматичного досвіду та спрямованим на формування відчуття безпеки, життєстійкості, комунікативної компетентності й повноцінного включення дитини в освітнє середовище. Ефективний соціальний супровід дітей-ВПО в закладах загальної середньої освіти є важливою умовою їх успішної адаптації, емоційної стабілізації та повноцінного включення в освітнє середовище.

НЕДЕРЖАВНИЙ СЕКТОР У СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД: НАПРЯМИ ТА ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ

2026-05-22T08:17:28+03:00

У статті здійснено комплексний аналіз інституційної взаємодії територіальних громад і недержавних суб’єктів у сфері надання соціальних послуг в Україні. Актуальність дослідження зумовлена трансформацією системи соціального захисту в умовах децентралізації, повномасштабної війни, розширенням кола вразливих груп населення та ускладненням структури соціальних ризиків на місцевому рівні. За таких умов територіальні громади дедалі частіше стикаються з обмеженістю власних кадрових, організаційних і фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення належного обсягу базових і спеціалізованих соціальних послуг. Це обумовлює посилення ролі недержавного сектору як важливого учасника локальної соціальної політики.
Мета статті полягає у виявленні інституційних особливостей, основних бар’єрів і перспектив взаємодії органів місцевого самоврядування з недержавними надавачами соціальних послуг. Методологічну основу дослідження становить поєднання інституційного, системного та прикладного підходів. У роботі використано аналіз нормативно-правової бази, наукових публікацій, узагальнення сучасних даних про структуру надавачів соціальних послуг, а також інтерпретацію емпіричних матеріалів, що характеризують практики організації соціальних послуг на рівні громади.
Обґрунтовано, що сучасна модель організації соціальних послуг в Україні зберігає провідну роль державних і комунальних установ, однак саме недержавні суб’єкти дедалі активніше забезпечують гнучкі, спеціалізовані та інноваційні форми підтримки, особливо у сферах кризового втручання, соціально-психологічної реабілітації, соціального супроводу, допомоги внутрішньо переміщеним особам, сім’ям військовослужбовців, ветеранам та іншим вразливим категоріям населення. Встановлено, що участь недержавного сектору в системі соціальних послуг має територіально нерівномірний характер: найбільшою мірою вона представлена у великих містах і громадах із розвиненішою інституційною інфраструктурою, тоді як у сільських і селищних громадах її потенціал використовується лише частково.
З’ясовано, що розвиток партнерства між громадами та недержавними суб’єктами стримується низкою чинників, серед яких неповна нормативна визначеність механізмів соціального замовлення, кадровий дефіцит, обмеженість місцевих бюджетів, недостатня аналітична спроможність громад, слабка інституційна підтримка недержавних організацій та фрагментарність міжсекторальної комунікації. Водночас доведено, що системна взаємодія органів місцевого самоврядування з недержавними надавачами може стати важливим чинником підвищення доступності, адресності та якості соціальних послуг, а також посилення соціальної стійкості громади в умовах кризи.
Наукова новизна статті полягає у систематизації сучасних форм, суперечностей і перспектив міжсекторальної взаємодії у сфері соціальних послуг з урахуванням воєнного контексту, локального рівня врядування та структурної неоднорідності ринку соціальних послуг. Практичне значення результатів дослідження полягає в можливості їх використання для вдосконалення місцевих програм розвитку соціальних послуг, процедур соціального замовлення, механізмів підтримки недержавних надавачів та інструментів оцінювання потреб населення.

ДЕСТИГМАТИЗАЦІЯ ЧЕРЕЗ ПРОФЕСІЙНУ РОЛЬ: СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ФОРМУВАННЯ ПОЗИТИВНОГО ІМІДЖУ ОСІБ З ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИМИ ПОРУШЕННЯМИ В ГРОМАДІ

2026-05-22T08:17:28+03:00

У статті досліджується проблема дестигматизації осіб з інвалідністю внаслідок інтелектуальних порушень у контексті їх соціально-професійної інтеграції в громаді. Основною темою дослідження є формування позитивного соціального іміджу цієї категорії осіб через реалізацію професійної ролі в умовах соціального підприємництва. Об’єктом дослідження є процес соціально-педагогічної підтримки осіб з інтелектуальними порушеннями у процесі їх професійної діяльності, а предметом — соціально-педагогічні умови дестигматизації та формування позитивного іміджу таких осіб у громаді. Метою статті є теоретичне обґрунтування та комплексний аналіз соціально-педагогічних умов, за яких професійна роль виступає ефективним інструментом подолання соціальної стигми та зміни суспільного ставлення до людей з інтелектуальними порушеннями.
Наукова новизна дослідження полягає у комплексному обґрунтуванні соціально-педагогічних умов формування позитивного іміджу осіб з інтелектуальними порушеннями через реалізацію їх професійної ролі в умовах соціального підприємства та визначенні механізмів трансформації соціального сприйняття цієї соціальної групи в громаді. Встановлено, що включення осіб з інтелектуальними порушеннями у професійну діяльність є дієвим механізмом формування позитивного соціального іміджу, підвищення їх соціального статусу та розширення можливостей участі в житті громади. Професійна роль виступає інструментом подолання упереджень, сприяє розвитку автономності, відповідальності та соціальної компетентності.
У дослідженні використано міждисциплінарний підхід, що поєднує положення соціальної моделі інвалідності, концепції соціального капіталу та теорії соціальної валоризації ролей (Social Role Valorization). У результаті аналізу визначено ключові соціально-педагогічні умови дестигматизації, серед яких: забезпечення високої якості продукції та послуг соціальних підприємств, відкритість і публічність робочого середовища, розвиток комунікативних і соціальних навичок працівників, а також формування професійної ідентичності. Доведено, що включення осіб з інтелектуальними порушеннями у професійну діяльність сприяє підвищенню їх соціального статусу, розширенню соціальних контактів і формуванню «місткового» соціального капіталу, що позитивно впливає на рівень суспільного прийняття.
Для органів місцевого самоврядування стратегічно важливим завданням є реалізація програм, спрямованих на підтримку «місткового» соціального капіталу шляхом муніципальних закупівель товарів та послуг у соціальних підприємств. Такі програми допоможуть легітимізації людей з інвалідністю та їх діяльність в очах громади та зміцнить соціальну згуртованість.
Висновки дозволяють стверджувати, що, дестигматизація осіб з інтелектуальними порушеннями через професійну діяльність є комплексним соціально-педагогічним процесом, реалізація якого потребує системного підходу, міжсекторальної взаємодії та активної позиції громади, що сприятиме формуванню позитивного іміджу, соціального прийняття та підвищенню якості життя цієї категорії осіб.

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА АДАПТАЦІЯ ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ В УМОВАХ ТРИВАЛОГО ВОЄННОГО КОНФЛІКТУ: ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНИЙ АСПЕКТ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

2026-05-22T08:17:28+03:00

У статті здійснено комплексний теоретико-прикладний аналіз проблеми соціально-психологічної адаптації внутрішньо переміщених осіб в умовах тривалого воєнного конфлікту та визначено роль соціальної роботи у забезпеченні їх соціальної інтеграції і психологічної стабілізації. Актуальність дослідження зумовлена масштабами внутрішнього переміщення населення в Україні, що супроводжується руйнуванням соціальних зв’язків, втратою життєвих ресурсів, порушенням соціальних ролей і значним психоемоційним навантаженням. У статті розкрито сутність соціально-психологічної адаптації як багатовимірного процесу відновлення соціального функціонування особистості, формування нової соціальної ідентичності, стабілізації психоемоційного стану та інтеграції у приймаюче соціальне середовище. Узагальнено сучасні наукові підходи до розуміння чинників адаптації, серед яких ключову роль відіграють соціальна підтримка, матеріальні умови життя, психологічні ресурси особистості та рівень включеності у соціальні мережі.
Особливу увагу приділено прикладному аспекту соціальної роботи, яка розглядається як системний механізм відновлення адаптаційного потенціалу внутрішньо переміщених осіб. Визначено основні напрями практичної діяльності соціальних працівників, зокрема забезпечення базових життєвих потреб, соціальний супровід, психосоціальну підтримку та сприяння соціальній інтеграції переселенців у приймаючі громади. Емпірична частина дослідження ґрунтується на результатах глибинних інтерв’ю з внутрішньо переміщеними особами, що дозволило виявити домінуючі проблеми адаптації, серед яких економічна нестабільність, соціальна ізоляція, психологічна напруженість та недостатня координація соціальних послуг.
Наукова новизна роботи полягає у поєднанні теоретичного та емпіричного аналізу соціально-психологічної адаптації внутрішньо переміщених осіб, обґрунтуванні необхідності переходу від кризової моделі допомоги до довготривалої моделі соціального супроводу та формулюванні практичних рекомендацій щодо вдосконалення психосоціальних, громадоцентричних і цифрових підходів у соціальній роботі. Отримані результати можуть бути використані для розроблення програм соціальної підтримки переселенців і підвищення ефективності соціальної роботи в умовах тривалого воєнного конфлікту.

ФОКУС-ГРУПОВІ СОЦІАЛЬНІ ДОСЛІДЖЕННЯ В ПРАКТИЦІ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

2026-05-22T08:17:28+03:00

У дослідженні розкрито особливості застосування фокус-групових досліджень як якісного методу збору емпіричних даних у соціальній роботі. Акцентовано увагу на ролі групової динаміки та соціальної взаємодії як ключових механізмів отримання глибинної інформації щодо мотивацій, ціннісних орієнтацій і поведінкових практик респондентів. У статті зроблено фокус на потенціалі фокус-груп у виявленні потреб вразливих категорій населення в умовах воєнного стану. Визначено основні переваги методу, зокрема інтерактивність, можливість отримання спонтанних і аргументованих відповідей, ефект синергії та креативності групової дискусії. Водночас окреслено методологічні обмеження, що проявляються в обмеженій репрезентативності вибірки, залежності результатів від психологічних характеристик учасників і складності оцінювання варіативності відповідей. Обґрунтовано значення добору складу фокус-груп (гомогенного та гетерогенного) як чинника забезпечення валідності та глибини отриманих результатів. Окрему увагу приділено специфіці експертних та онлайн фокус-груп, їх можливостям у формуванні науково обґрунтованих рекомендацій для розроблення соціальних програм і політик. Проаналізовано роль модератора як ключового суб’єкта організації дослідження та чинника, що впливає на якість отриманих даних.
Зазначено, що невербальна комунікація, зокрема паралінгвістичні та кінесичні засоби, відіграє ключову роль у фокус-групових дослідженнях, оскільки дозволяє передавати емоційні стани, індивідуальні особливості та рівень залученості учасників. Аналіз голосових характеристик, інтонації, міміки та рухів тіла забезпечує глибше розуміння суб’єктивного переживання респондентів і дозволяє модератору виявляти приховані аспекти їхніх реакцій. Використання аудіо- та відеозаписів під час роботи фокус-групи підвищує точність інтерпретації емпіричних даних та сприяє об’єктивності отриманих результатів. Узагальнено, що фокус-групові дослідження є ефективним інструментом моніторингу соціальних процесів і трансформацій у суспільстві, забезпечуючи глибоке розуміння соціальних явищ у контексті кризових змін.

ПОТЕНЦІАЛ СОЦІАЛЬНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА ЯК МЕХАНІЗМУ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ У ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАДАХ

2026-05-22T08:17:28+03:00

У статті досліджено потенціал соціального підприємництва як механізму розвитку соціальних послуг у територіальних громадах в умовах децентралізації, воєнних викликів та зростання соціальних потреб населення. Актуальність теми зумовлена необхідністю пошуку ефективних інструментів розширення доступності та підвищення якості соціальних послуг на місцевому рівні в умовах обмеженості бюджетних ресурсів і зростання навантаження на систему соціальної підтримки. Проблема дослідження полягає в недостатньому рівні наукового осмислення соціального підприємництва саме як інституційного механізму розвитку системи соціальних послуг у територіальних громадах.
Метою статті є аналіз потенціалу соціального підприємництва як механізму розвитку соціальних послуг у територіальних громадах, визначення його функціональних можливостей, проблем і перспектив практичного використання в сучасних умовах. У роботі застосовано аналіз наукових джерел, узагальнення українського та зарубіжного досвіду, а також прикладний розгляд успішних практик соціального підприємництва.
У результаті дослідження встановлено, що соціальне підприємництво здатне виконувати важливу роль у розширенні доступності соціальних послуг, підвищенні їхньої якості, диверсифікації джерел фінансування, підтримці вразливих груп населення, розвитку локального партнерства та впровадженні соціальних інновацій. На основі аналізу українських і зарубіжних практик обґрунтовано, що соціальні підприємства можуть розглядатися як перспективний інструмент підсилення соціальної спроможності територіальних громад.
Наукова новизна полягає в обґрунтуванні соціального підприємництва не лише як форми соціально орієнтованої економічної діяльності, а як комплексного механізму розвитку соціальних послуг у територіальних громадах, що поєднує економічний, соціальний, інституційний та інноваційний потенціал.

УПРАВЛІННЯ ЗАЦІКАВЛЕНИМИ СТОРОНАМИ (СТЕЙКХОЛДЕРАМИ) АДВОКАЦІЙНОЇ КАМПАНІЇ

2026-05-22T08:17:28+03:00

Статтю присвячено визначенню й характеристиці кроків управління зацікавленими сторонами (стейкхолдерами) адвокаційної кампанії із захисту інтересів вразливих категорій населення. До таких кроків віднесено: ідентифікація стейкхолдерів; аналіз стейкхолдерів; розробка стратегії залучення визначених стейкхолдерів; робота над вимогами та очікуваннями стейкхолдерів; робочі зустрічі та оцінка залучення стейкхолдерів.
Розкрито вплив ролі зацікавлених сторін (стейкхолдерів) та їх позиції щодо можливих варіантів розв’язання ключової проблеми в ефективній реалізації адвокаційній кампанії із захисту інтересів вразливих категорій населення.
Проаналізовано категорії зацікавлених сторін (стейкхолдерів) та їх позиції до розв’язання ключової проблеми адвокаційної кампанії: союзники (поділяють ключову проблему та погоджуються із можливими варіантами її розв’язання); прихильники (поділяють ключову проблему, але пропонують інші варіанти її розв’язання); ті, хто тримають нейтралітет (тримаються нейтрально по відношенню до ключової проблеми); опоненти (для них ключова проблема не є актуальною й пріоритетною); суперники (знаходяться в позиції заперечення існування проблеми). Систематизовано підходи до класифікації зацікавлених сторін (стейкхолдерів) адвокаційної кампанії до якої віднесено чотири критерії (за позицією щодо кампанії; за рівнем впливу та зацікавленості; за безпосередністю стосунку до проблеми; за місцем у структурі кампанії).
Зроблено висновок, що для залучення і налагодження партнерської взаємодії із зацікавленими сторонами (стейкхолдерами) важливо зібрати про них необхідну інформацію (хто вони; рівень їх зацікавленості; який мають вплив на адвокаційну кампанію; хто є їх представниками та канал комунікації з ними; що конкретно потрібно адвокаційній команді від кожного, а також, що потрібно їм від адвокаційної команди; план комунікації).

ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ВЕТЕРАНІВ ВІЙНИ: РОЛЬ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У СОЦІАЛЬНІЙ ІНТЕГРАЦІЇ

2026-05-22T08:17:28+03:00

Працевлаштування ветеранів війни є важливим чинником їхньої соціальної інтеграції та забезпечення стабільності суспільства. Повертаючись до мирного життя, колишні військовослужбовці стикаються з численними викликами – від реабілітації та відновлення соціальних зв’язків до перекваліфікації та пошуку роботи. Можливість повернення до професійної діяльності або здобуття нової спеціальності відкриває перспективи стабільного життя, збереження соціального статусу та фінансової незалежності. У статті досліджується роль міжнародних організацій в підтримці працевлаштування та соціальної інтеграції ветеранів війни в Україні, а також їхній внесок у формування комплексної системи супроводу. Показано, що такі структури, як Європейський Союз, Міжнародна організація з міграції, Програма розвитку ООН та IREX реалізують масштабні ініціативи, які поєднують економічну допомогу, професійну адаптацію, психосоціальну підтримку та розвиток громад. Серед практичних результатів – доступ захисників та захисниць до програм перекваліфікації, гранти для ветеранського бізнесу, послуги з ментального здоров’я та проекти, що інтегрують колишніх військовослужбовців у стратегічні напрями державної політики, наприклад, протимінну діяльність. Аналіз засвідчує, що міжнародні організації не лише спонукають створення робочих місць, а й формують нову соціальну культуру інтеграції, де бойовий досвід розглядається як ресурс для відновлення та розвитку країни. Водночас скорочення фінансування окремих програм підкреслює потребу у пошуку сталих механізмів та глибшій інтеграції міжнародних практик у державну політику. Зроблено висновок, що міжнародні організації виступають каталізаторами створення багаторівневої системи підтримки ветеранів, забезпечуючи довгострокову соціальну згуртованість і сприяючи відбудові та стабілізації України.

ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ (ВІД ЕПОХИ АНТИЧНОСТІ ДО КІНЦЯ ХІХ СТ.)

2026-05-22T08:17:28+03:00

Стаття присвячена висвітленню історичних аспектів формування системи соціального захисту населення від античності до кінця ХІХ ст. Обґрунтовано, що сучасна соціальна політика держави неможлива без урахування історичного досвіду, адже саме він визначає еволюцію принципів соціальної солідарності та відповідальності між державою, громадою і особою.
Автори статті доводять, що у сучасній науковій літературі недостатньо висвітлені та систематизовані механізми переходу від релігійно-благодійних практик до інституціоналізованих державних моделей соціального страхування наприкінці ХІХ ст.
Встановлено, що на ранніх етапах розвитку суспільства соціальний захист мав несистемний характер і проявлявся у формах особистої доброчинності, родинної підтримки та громадської взаємодопомоги.
Показано, що у державах Стародавнього Сходу, Греції та Риму виникають перші елементи державного регулювання допомоги нужденним, зокрема у вигляді роздач хліба та діяльності громадських фондів. У середньовіччі в Європі провідну роль у соціальній підтримці відігравала християнська церква, яка організовувала притулки, лікарні та благодійні установи. Водночас розвивалися форми цехової взаємодопомоги та громадської опіки.
Доведено, що у XIV–XVII ст. відбувається поступове юридичне оформлення соціальної допомоги, з’являються перші державні та муніципальні механізми підтримки населення, хоча вони часто поєднувалися з репресивними заходами щодо бідняків. У Східній Європі діяло чимало законів, які забороняли професійне жебрацтво, а місцеві органи самоврядування великого значення приділяли питанням профілактики та боротьби з проявами соціальної патології, такими, як пияцтво, проституція та інфатицид. В епоху Просвітництва утверджується ідея соціальної відповідальності держави та права людини на допомогу.
Особливу увагу приділено переходу у другій половині ХІХ ст. від благодійності до інституціоналізованих систем соціального страхування, що стало підґрунтям сучасних моделей соціального захисту. Зроблено висновок, що розвиток соціального захисту є результатом тривалої еволюції від морально-етичних норм до правових гарантій і відображає зростання ролі держави у забезпеченні соціальної безпеки населення.

МОНІТОРИНГ ТА ОЦІНЮВАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПРОЄКТІВ ПІДТРИМКИ ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ У ГРОМАДАХ, НАБЛИЖЕНИХ ДО ЗОНИ БОЙОВИХ ДІЙ: ВИКЛИКИ ДЛЯ ФАХІВЦІВ ІЗ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

2026-05-22T08:17:27+03:00

У статті проаналізовано особливості моніторингу та оцінювання соціальних проєктів підтримки внутрішньо переміщених осіб у громадах, наближених до зони бойових дій. Актуальність дослідження зумовлена зростанням ролі соціальних проєктів у забезпеченні підтримки внутрішньо переміщених осіб в умовах повномасштабної війни в Україні, а також необхідністю підвищення ефективності таких програм через використання інструментів моніторингу та оцінювання.
Метою статті є виявлення основних викликів, з якими стикаються фахівці із соціальної роботи під час здійснення моніторингу та оцінювання соціальних проєктів підтримки внутрішньо переміщених осіб у громадах, наближених до зони бойових дій. Теоретичну основу дослідження становить аналіз наукових праць, присвячених соціальному проєктуванню, соціальній підтримці внутрішньо переміщених осіб, діяльності громадських організацій та реалізації гуманітарних програм у воєнний час.
Емпіричну основу дослідження становлять результати фокусованого інтерв’ю, проведеного у форматі онлайн-фокус-групи у січні 2026 року. У дослідженні взяли участь 10 координаторів соціальних проєктів, які реалізують програми підтримки внутрішньо переміщених осіб у громадах, наближених до зони бойових дій.
Результати дослідження засвідчили, що основними викликами організації системи моніторингу та оцінювання соціальних проєктів є безпекові обмеження функціонування громад, висока мобільність внутрішньо переміщених осіб, інституційна обмеженість ресурсів соціальних служб, невідповідність окремих донорських вимог реальним умовам реалізації соціальних програм, а також недостатній рівень компетентності координаторів проєктів у сфері моніторингу та оцінювання. У статті обґрунтовано необхідність розвитку професійних компетентностей фахівців із соціальної роботи у сфері соціального проєктування та оцінювання соціальних програм. Показано, що ефективність системи моніторингу та оцінювання соціальних проєктів значною мірою залежить від рівня підготовки фахівців, здатних застосовувати сучасні підходи до аналізу результативності соціальних програм та використовувати результати оцінювання для вдосконалення соціальних втручань.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО СОЦІАЛЬНОЇ ПІДТРИМКИ ВРАЗЛИВИХ КАТЕГОРІЙ СТУДЕНТІВ У ЗАКЛАДАХ ВИЩОЇ ОСВІТИ

2026-05-22T08:17:27+03:00

У статті обґрунтовано методологічні підходи до соціальної підтримки вразливих категорій студентів у закладах вищої освіти в умовах сучасних суспільних викликів. Актуальність дослідження зумовлена зростанням кількості здобувачів освіти, які потребують додаткової підтримки, зокрема осіб з інвалідністю, внутрішньо переміщених студентів, представників соціально незахищених груп та тих, хто зазнав впливу кризових ситуацій. Уточнено сутність понять «вразливі категорії студентів» та «соціальна підтримка» як комплексу організаційних, педагогічних, психологічних і соціально-економічних заходів, спрямованих на забезпечення рівного доступу до освіти та створення сприятливих умов для навчання і розвитку особистості.
У роботі проаналізовано та систематизовано ключові методологічні підходи до організації соціальної підтримки студентів, зокрема аксіологічний, середовищний та інклюзивний. Доведено, що їх комплексне застосування сприяє підвищенню ефективності освітнього процесу, забезпечує адаптацію студентів до освітнього середовища та формує умови для їх успішної самореалізації. Окреслено основні напрями практичної реалізації соціальної підтримки у закладах вищої освіти, серед яких створення центрів підтримки, впровадження програм наставництва, розвиток інклюзивного освітнього середовища та використання цифрових інструментів супроводу студентів.
Зроблено висновок про необхідність системного впровадження методологічних підходів як основи забезпечення якості вищої освіти та дотримання принципів рівності освітніх можливостей.

РОЛЬ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ У ФОРМУВАННІ СТРЕСОСТІЙКОСТІ ТА СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ ЗДОБУВАЧІВ ВИЩОЇ ОСВІТИ

2026-05-22T08:17:27+03:00

У статті здійснено теоретико-методологічний аналіз проблеми емоційного вигорання та соціальної дезадаптації здобувачів вищої освіти в умовах інтенсифікації навчального процесу, дистанціалізації освіти та зростання психоемоційних навантажень. Обґрунтовано актуальність пошуку науково виважених і системних засобів профілактики порушень психоемоційного стану студентської молоді.
Особливу увагу зосереджено на фізичній культурі як багатовимірному ресурсі профілактики, що поєднує біологічні, психологічні та соціальні ефекти впливу на особистість. На основі аналізу вітчизняних наукових досліджень розкрито сутність профілактики емоційного вигорання та соціальної дезадаптації як комплексного процесу формування психофізіологічного резерву і соціальної стійкості здобувачів вищої освіти.
Проаналізовано ключові механізми профілактичного впливу фізичної культури: біопсихологічний (нормалізація нейроендокринної відповіді на стрес, стимуляція нейропластичності, зниження психоемоційної напруги), психологічний (відновлення почуття самоефективності, внутрішнього контролю, розвиток адаптивних копінг-стратегій) та соціально-комунікативний (формування соціальних зв’язків, групової ідентичності, комунікативних компетентностей). Наголошено на необхідності інтеграції різних форм фізичної культури в освітнє середовище закладів вищої освіти як цілісного інструменту профілактики, орієнтованого на довготривале збереження психоемоційного благополуччя та соціальної адаптованості студентів. Актуалізовано доцільність розгляду фізичної культури не як другорядної дисципліни, а як важливого педагогічного та соціально-профілактичного ресурсу формування стійкої, адаптованої особистості.

ПРОФЕСІЙНА ЖИТТЄСТІЙКІСТЬ СОЦІАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ: ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА МАТРИЧНА МОДЕЛЬ

2026-05-22T08:17:27+03:00

Українські соціальні працівники здійснюють свою професійну діяльність в умовах підвищеної травматизації, зумовленої воєнним контекстом. У роботі теоретично обґрунтовано підхід до розуміння резилієнтності як багатовимірного процесу, що формується на перетині етичної самосвідомості, професійної компетентності та організаційного середовища. Особливу увагу приділено суперечностям між ціннісними установками фахівців і їхньою інструментальною готовністю до роботи з травматичним досвідом клієнтів.
Емпіричну основу дослідження становлять результати опитування 54 фахівців соціальної сфери, проведеного за допомогою авторського опитувальника. Виявлено специфічний профіль професійної самосвідомості, що характеризується високим рівнем етичної залученості та орієнтації на клієнта (79,6% респондентів) на тлі недостатньої методологічної підготовки (лише 11,1% впевнені у здатності коректно дефініювати вікарну травму) та критичного дефіциту практик самопідтримки (лише 5,6% мають регулярний план психосоціальної гігієни). Встановлено, що домінуючим типом професійного функціонування є «пастка рятівництва», яка проявляється у надмірній емпатійній залученості, розмиванні професійних меж і схильності до гіпервідповідальності, що може обмежувати суб’єктність клієнта.
Доведено, що низький рівень навичок саморегуляції (22,2%) та недостатнє використання супервізії (3,7%) сприяють формуванню ризикованої моделі «професійної жертовності», яка підвищує вразливість фахівців до вікарної травматизації та професійного вигорання.
У дослідженні розроблено аналітичну модель «Матриця професійної стійкості», яка дозволяє диференціювати чотири типи професійного функціонування: «пастка рятівництва», «зона професійної вразливості», «технократичний підхід» та «професійна життєстійкість». Обґрунтовано, що цільовою є інтегрована модель, яка поєднує етичну рефлексію з володінням практичними інструментами саморегуляції та супервізійної підтримки, запропоновані рекомендації щодо розвитку професійної життєстійкості.

ПАРТНЕРСТВО ВИПУСКНИКІВ ТА НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ ЯК ІНСТРУМЕНТ ВДОСКОНАЛЕННЯ КОМПЕТЕНЦІЙ МАЙБУТНІХ СОЦІАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ

2026-05-22T08:17:27+03:00

У статті розглянуто проблему взаємодії випускників закладу фахової передвищої освіти з освітнім закладом як чинник удосконалення професійних компетентностей майбутніх фахівців. Обґрунтовується актуальність дослідження, яка зумовлена необхідністю розвитку практико орієнтованого навчання та потребами ринку праці. Проаналізовано нормативно-правову основу партнерства. Розглянуто наукові підходи до проблеми взаємодії закладів освіти зі стейкхолдерами, представлені у працях українських дослідників, які обґрунтовують важливість залучення випускників до формування сучасної моделі підготовки фахівців. Мета дослідження полягає у виділенні особливостей взаємодії випускників освітньо-професійної програми «Соціальна робота» зі закладом освіти як зовнішніх стейкхолдерів, визначення їх ролі у вдосконаленні змісту освітньо-професійної програми та формуванні професійних компетентностей майбутніх соціальних працівників. За результатами дослідження з’ясовано, що партнерство між випускниками та навчальним закладом є важливим інструментом удосконалення освітнього процесу та запропоновані механізми його розвитку, зокрема подальший розвиток системної комунікації з випускниками; розвиток системи наставництва для студентів; залучення випускників до процесів забезпечення якості освітньо-професійної програми шляхом проведення опитування випускників, організації фокус-групових досліджень, залучення до організації та проведення практики, науково-практичних конференцій, круглих столів, кар’єрних заходів; запрошення практиків до освітнього процесу; посилення інформаційної та кар’єрної підтримки студентів і випускників; створення мережі випускників освітньої програми, що дозволить підтримувати професійні контакти.

ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА ТА ФУНКЦІОНАЛЬНІ НАПРЯМИ ЦЕНТРІВ СОЦІАЛЬНИХ СЛУЖБ УКРАЇНИ

2026-05-22T08:17:27+03:00

У статті здійснено комплексний аналіз організаційної структури та функціональних напрямів діяльності центрів соціальних служб України як ключових інституцій у системі соціального захисту населення. В умовах сучасних соціальних трансформацій, спричинених військовими діями, внутрішнім переміщенням населення, зростанням рівня соціальної вразливості окремих груп та поширенням кризових ситуацій у сім’ях, діяльність центрів соціальних служб набуває особливого значення. Вони відіграють ключову роль у виконанні державної соціальної політики на місцевому рівні, сприяючи доступності соціальних послуг для дітей, людей з інвалідністю, осіб похилого віку та сімей, які опинилися в складних життєвих умовах.
Мета дослідження полягає у науковому аналізі багаторівневої організаційної структури центрів соціальних служб, визначенні їхніх функціональних напрямів та окресленні ролі у забезпеченні соціального захисту населення. У роботі розглянуто три рівні функціонування: національний, регіональний та місцевий.
У статті детально охарактеризовано внутрішню структуру центрів соціальних служб, яка включає адміністративний відділ, відділи соціальної роботи з сім’ями та дітьми, молоддю, осіб з інвалідністю та літніх людей, відділ профілактики домашнього насильства, відділ соціальних програм і проєктів, а також інформаційно-консультаційний сектор. Кожен із цих структурних елементів виконує специфічні функції, спрямовані на забезпечення комплексної підтримки громадян та підвищення ефективності соціальної політики.
Результати дослідження дозволяють окреслити перспективи удосконалення діяльності центрів соціальних служб, зокрема через посилення координації між рівнями управління, впровадження сучасних технологій у сфері соціальної роботи, розширення спектру послуг та активізацію співпраці з неурядовими організаціями та міжнародними партнерами. Таким чином, центри соціальних служб України виступають не лише інституціями соціальної підтримки, але й важливими агентами соціальних змін, що забезпечують інтеграцію вразливих груп у суспільство та сприяють формуванню інклюзивної соціальної політики.

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПІДГОТОВКИ ВИКЛАДАЧА ДО ІНТЕГРАЦІЇ СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН З ЦИФРОВИМИ ТЕХНОЛОГІЯМИ

2026-05-22T08:17:27+03:00

У статті обґрунтовано методологічні та методичні засади підготовки викладача до інтеграції соціально-гуманітарних дисциплін із цифровими технологіями в умовах трансформації університетської освіти. Актуальність дослідження зумовлена суперечністю між високими вимогами до цифрової компетентності викладача та недостатньою розробленістю методичних засад підготовки викладачів-гуманітаріїв, дисципліни яких мають ціннісно-смислову, інтерпретативну та діалогічну природу. Метою статті є теоретичне обґрунтування структури та змісту методичної підготовки викладача до цифрової інтеграції без втрати гуманістичної сутності освіти. Методологічну основу дослідження становлять системно-діяльнісний, компетентнісний, аксіологічний та герменевтичний підходи, поєднання яких формує методологічне ядро підготовки викладача-гуманітарія. Розкрито специфіку цифрової інтеграції в різних соціально-гуманітарних дисциплінах: у соціології (через цифрові інструменти збору й аналізу даних); філософії (через цифрові середовища діалогу та роботи з текстами); правознавстві (через використання правових баз і симуляцій професійної діяльності); культурології та мистецтвознавстві (через цифрові архіви, віртуальні музеї та інструменти Digital Humanities); політології та міжнародних відносинах (через формування медіаграмотності та навичок верифікації інформації). Запропоновано структуру методичної готовності викладача, що охоплює методологічний, предметно-цифровий, дидактико-проєктувальний і рефлексивно-оцінювальний компоненти. Практичну значущість дослідження становлять рекомендації щодо організації підвищення кваліфікації викладачів як міждисциплінарних майстерень, впровадження цифрового аудиту курсу, формування банків цифрових ресурсів і розвитку рефлексивних спільнот практики. Зроблено висновок, що ефективна підготовка викладача до цифрової інтеграції в соціально-гуманітарній освіті потребує поєднання технологічної компетентності з гуманістичними цінностями, діалогічністю та критичною рефлексією. Перспективою подальших досліджень є розробка дидактичних моделей цифрової інтеграції для окремих дисциплін та їх емпірична перевірка.

ПАРТИСИПАТОРНИЙ ДИЗАЙН ЯК ТЕХНОЛОГІЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ВЗАЄМОДІЇ КЛІЄНТА І СОЦІАЛЬНОГО ПРАЦІВНИКА

2026-05-22T08:17:27+03:00

Актуальним теоретичним та практичним завданням в сучасних дослідженнях в сфері соціальної роботи є формування ефективної моделі суб’єкт-суб’єктних відносин між клієнтом соціальної роботи та соціальним працівником. Метою цієї статті є обґрунтування партисипаторного дизайну як технології, що здатна збільшити ефективність взаємодії клієнта і соціального працівника, завдяки забезпеченню реалізації принципів соціального партнерства і залучення клієнта до процесів планування подолання його складних життєвих обставин. Визначено, що партисипаторний дизайн (також ко-дизайн чи спільнотворення) – це технологія оптимізації взаємодії між клієнтом та організацією, що є надавачем послуг, яка реалізується завдяки наданню клієнтом (в процесі безпосередньої комунікації (особистої або групової) з представниками організації) об’єктивної, обґрунтованої оцінки якості послуг та їхньої ефективності, а також завдяки формуванню клієнтом пропозицій щодо оптимізації змісту послуг, що надаються, або збільшення ефективності процесу їхнього надання, або створення клієнтом ідей (пропозицій) щодо нових послуг, надання яких сприяло б задоволенню його потреб. Використання технології партисипаторного проєктування дозволяє клієнту соціальної роботи акцентувати власні ідеї щодо збільшення ефективності конкретної соціальної послуги задля покращення його життєдіяльності. Доречним також є періодичне оновлення та оптимізація положень державних стандартів надання соціальних послуг з використанням зазначеної технології. Технологія партисипаторного дизайну могла б стати доречною під час проведення стратегічних сесій, де на місцях фахівці соціальних служб у ході спільнотворення змогли б проєктувати стандарти нових соціальних послуг разом із потенційними їхніми отримувачами. Застосування принципів партисипаторного дизайну на етапі діагностування складних життєвих обставин може бути здійснено через дослідницький метод саморефлексії, коли клієнту пропонують поміркувати над своїм рутинним досвідом і заносити свої враження до щоденника, з метою формування у нього усвідомлення того, що він дійсно потребує допомоги, перебуваючи у складних життєвих обставинах, і розуміння причин виникнення таких обставин, а також наслідків, які вони можуть спричинити. Технологія партисипаторного дизайну під час формування плану соціального супроводу реалізується через використання методу мозкового штурму, який дозволить клієнту сформувати ідеї щодо самостійного подолання окремих складних життєвих обставин. Крім того для формування дорожньої карти дій клієнта з реалізації цих ідей може бути використаний метод «карток натхнення».