СВІТ КРІЗЬ ПРИЗМУ ПСИХІЧНОГО РОЗЛАДУ: НАРАТИВИ ПАЦІЄНТОК У ЛІТЕРАТУРНО-МЕДИЧНОМУ ДИСКУРСІ ХХ СТОЛІТТЯ

Анотація

У статті простежено часову вісь «1946 – 1963 – 1993» літературно-медичного дискурсу прози США з погляду актуалізації наративних інстанцій крізь призму психічного розладу. Досліджено особливості автодієгетичної нарації пацієнток у напівавтобіографічних романах «Зміїна яма» (“The Snake Pit”, 1946) Мері Джейн Уорд, «Під скляним ковпаком» (“The Bell Jar”, 1963) Сильвії Плат та «Перерване життя» (“Girl, Interrupted”, 1993) Сюзанни Кейсен. Проаналізовано рецептивні потенції автодієгетичного наративу у сенсі репрезентації авторської інтенційності і втілення широкої палітри емоційних відтінків у внутрішньому світі пацієнтки психіатричної лікарні. У межах трьох аналізованих творів відзначено спільну тенденцію включення біографічних елементів до наративу: авторки надають фікційну репрезентацію власного досвіду перебування у психіатричній лікарні і подолання психічного розладу, що й стає центром смислотворення художнього тексту. Продуктивний синтез фікційних елементів і біографічних деталей забезпечує ілюзію максимальної присутності автора у наративному «голосі» твору. Для дослі- джуваних романів характерна автодієгетична оповідь з різними ступенями вираження і приховування авторського «Я», які визначають характер діалогічного контакту читача з текстом: «розщеплення» нарації на поперемінний виклад від третьої і першої особи (дисоціація героїні-нараторки на «вона» і «я» у нерозривній єдності та суцільному потоці свідомості), автодієгетична нарація фікційної героїні, яка максимально репрезентує авторську інтенційність і дає читачеві змогу спостерігати за внутрішньою трансформацією джерела викладу, і зрештою – максимальне зближення фігур автора і наратора (використання справжніх імен, інкорпорування у наратив автентичної клінічної документації). У статті простежено унікальні історії героїнь-нараторок – ситуації, пережиті авторками і художньо переосмислені в автодієгезисі персонажів: наративи про хворобу, збентеження, безпорадність, а згодом – лікування й одужання, поступове відновлення, прояснення світосприйняття і остаточне повернення до нормального життя. Дослідження медичної проблематики художнього тексту ХХ століття крізь призму наратології і рецептивної естетики дозволяє розкрити авторську інтенційність і виміри читацької рецепції, а також переосмислити соціокультурні феномени хвороби і здоров’я, норми і патології.