РОМАН ОЛЕСЯ УЛЬЯНЕНКА «КВІТИ СОДОМУ» В ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОМУ ТА ІНТЕРМЕДІАЛЬНОМУ ВИМІРІ

Анотація

У статті розглядається один із найбільш суперечливих романів Олеся Ульяненка «Квіти Содому». Запропоновано альтернативний до традиційних зразків рецепції книг українського письменника варіант теоретико-літературного аналізу з огляду на інтерстекстуальне та інтермедіальне порівняння із творами маркіза де Сада, Ш. Бодлера і П. П. Пазоліні. Завдяки окресленому підходу було зроблено висновки, за якими, по-перше, очікуваний багатьма критиками «апокаліпсис», рокований буцімто українським письменником на сторінках його книг і уособлений, зокрема, образом Содому, можна вважати відкладеним на невизначений термін тому, що це не якась точка у майбутньому, а перманентний стан, у якому людина як антропологічна істота перебуває від початку свого існування. По-друге, наявна у романі натуралістичність зображення різноманітних девіацій якщо і зумовлена етичними мотивами, то все одно це призводить до поставання своєрідної естетики, зміст якої виходить за межі стереотипного розуміння прекрасного, і тому вміщує у себе жахливе та відразливе, як образ «квітів Содому», подібного до образу «квітів зла» Бодлера. По-третє, Олесю Ульяненку, йшлося, як і Бодлеру, «не про неможливе творіння, а про творення неможливого» (Ж. Батай), себто про креування сучасних «квіток Содому», зокрема когось на кшталт Танцюючої Мами чи Фанні Ліхтенштейн. Адже Фанні не лише перемагає фізично, блюзнірчо залишаючи голову свого кривдника у банці з-під івасів, а й метафізично, будучи як безпосередньо (у ролі оповідачки), так і опосередковано (як протагоністка) причетною до поставання тексту роману про тих, хто, на відміну, наприклад, від Жульєтти чи Жустини де Сада або фактично безіменних дівчат та юнаків у фільмі Пазоліні, сягає можливості ствердити, «що помирати легко, коли біля тебе помре той, кого ти нігтя не вартий був», і що «ми здатні увійти у дійсність» (О. Ульяненко).