ГЕРОЙ-МЕДІАТОР В СИСТЕМІ КОНТРДИСКУРСИВНИХ ПРАКТИК УКРАЇНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ

Анотація

Українська література романтизму прагне сформувати адекватну відповідь російському колоніальному дискурсу. Автори-романтики звертаються до глорифікування козацької історії як «золотої доби» доколоніального минулого України, яке протиставляється метропольній моделі світу. Однак контрдискурсивні практики українських письменників у художній стратегії проєктування україноцентричного простору наслідують методи імперської культури. У романтичних текстах 1830-40-х років сконструйовано монологічну картину, у якій голос Іншого витіснено на марґінеси тексту. Водночас зацікавлення історичними темами привносить у літературу осмислення українських мілітарних конфліктів з польським суспільством у XVII ст., яке маркується як головний ворог українства. Така ситуація демонструє перехрещення колоніального та контрдискурсивного досвідів (російська антипольська політика співпадає із традицією барокової літописної критики шляхти), а також прагнення українських романтиків кинути виклик російському колоніальному наративу не безпосередньо, а через використання образу поляка як символічного посередника. Одновекторність історичної візії минулого у текстах романтиків призводить до відсутності будь-якої комунікативної ситуації між польським та українським світами, оскільки мілітарно-лицарська модель потвердження національної окремішності провокує тотальне винищення опонента, виключаючи можливість діалогу з ним. У текстах Миколи Гоголя «Тарас Бульба» та Тараса Шевченка «Гайдамаки» з’являється постать героя, який належить до іншого етнокультурного простру, що дозволяє йому стати посередником в екзистенційному протистоянні українців і поляків. Однак стратегія персонажа-медіатора активізує форми прихованого опору імперії через використання «маски крутія», яка відображає зовнішню лояльність метропольним цінностям та водночас опонує їм. Образ Іншого в іпостасі медіатора дозволяє українським героям проникнути у ворожий табір не за допомогою сили зброї, а інтелектуальної діяльності, перетворитися на «свого серед чужих» та оприсутнити власний голос у середовищі опонента. Водночас модель посередництва проявляється і у поемі «Сон» Тараса Шевченка, де ліричне Я героя стає провідником у пізнання світу імперії та спроб позбутися інфантильного переживання
національної травми. Залучення героя медіатора для пошуку діалогу між різними національними проєктами постає стратегією розширення контрдискурсивної відповіді метропольному дискурсу.