ТРАНСМУЗИЧНА МЕДІЙНІСТЬ «КРЕЙЦЕРОВОЇ СОНАТИ» ЛЮДВІГА ВАН БЕТХОВЕНА (ДМИТРО БУЗЬКО VS ЛЕВ ТОЛСТОЙ)

Анотація

Текстовим каталізатором трансмузичної медійності «Крейцерової сонати» Людвіга ван Бетховена (Kreutzer Sonata, A-dur, Op. 47) стала однойменна повість російського прозаїка Л.М. Толстого (1828–1910), художня самобутність якої спровокувала авангардистську реакцію молодого покоління українських письменників, твори яких своєрідно обрамили період національного відродження 1920–1930-х років. Це поезія-марш «Після Крейцерової сонати» (1918) Василя Еллана-Блакитного, який зажив реноме «першого хороброго» у творенні нової революційної лірики, і роман «Голяндія» (1929) Дмитра Бузька, представника футуристичної «Нової ґенерації» (1927–1930). В окресленому інтермедіальному просторі проблематизовані дискусійні аспекти, які стосуються, по-перше, дискредитації музики як традиційно усталеного засобу вираження людських емоцій, настроїв та переживань і, по-друге, знецінення дидактизму й моралізаторства у контексті ревізії толстовства. (1) Інструменталізуючи аванґардну іронію, зредуковану до скепсису, автор «Голяндії» дискримінує романтичний пафос музичного потрясіння. У реконструкції ґротескних наративів спостерігаємо за своєрідним суміщенням «оголеної душі», пріоритетної в ранньомодерній естетиці, з якою музикознавці ототожнювали Бетховенове звучання, з епатованим в авангардистській риториці «оголеним тілом». Суґероване музикою емоційне зворушення вульгаризоване і в тематизації знаменитого «Журливого вальсу» Яна Сибеліуса. (2) Водночас, автора «Голяндії» цікавлять не тільки музичні рефлексії чи процеси їх деміфологізації. Він визнає неприйнятними моралізаторські міркування Толстого, озвучені у тексті повісті й деталізовані у написаній згодом післямові до неї («Післямова до "Крейцерової сонати"»). Прибираючи маску пересмішника («крутія», «скептика», «штукаря», «касфікаса», «блазня»), Д. Бузько деформує толстовські ригористичні засади щодо примусової сублімації, діаґностує святенницьку суть його максималістських декларацій. Іронізуючи з серйозного тону толстовської пропаганди стриманості, український прозаїк розвінчує її хибний аскетичний ідеал, реабілітує лібідо, або, словами М. Бахтіна, «продуктивність» низу.