НАЙМЕНУВАННЯ ГОЛОВИ ТА ЇЇ ЧАСТИН В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ (ХІ – ПЕРША ТРЕТИНА ХХ СТ.)

Анотація

У статті розглянуто історію становлення лексем, які використовувалися на позначення голови та її частин від праслов’янського періоду до кінця першої третини ХХ століття, коли лексикографічна палітра української лінгвістики мала передусім національномовне опертя й була позбавлена значної кількості іномовних елементів. До соматичної лексики зараховуємо назви частин та внутрішніх органів і людини, і тварини. Дослідження праслов’янського лексичного фонду свідчить про те, що давні назви голови майже всі були утворені від основи *golv- і нерідко могли мати експресивне забарвлення. Найменувань інших частин голови (обличчя, вуха та ділянки біля них тощо) із цього періоду реконструйовано небагато. У пам’ятках давньокиївської доби іменники аналізованої групи трапляються нечасто, і це здебільшого праслов’янські назви або, рідше, їх варіанти (обличие – обличение). Обстежені джерела середньо- та новоукраїнської мови фіксують більшу кількість сомонімів на позначення голови та її частин. Значна кількість їх – це пізно засвідчена праслов’янська лексика (чоло, лобъ, писок, лице), однак фіксувалися й новотвори, що зумовлено проникненням у писемні тексти народнорозмовних елементів (писё ’обличчя’, мурло ’те саме’, загривок ’потилиця’ та ін.). Інколи давні лексеми, унаслідок звуження (лат. persona ’особа’ > с.укр. парсуна ’обличчя’) або зміни (висок ’пасмо волосся, яке звисає над вухом’ > ’ділянка голови навколо верхньої частини вуха’) семантики, переходили до розряду соматизмів. За структурою давні соматичні найменування головно були суфіксальними утвореннями, але поступово, із розширенням спектру позначуваних ділянок голови, зросла кількість конфіксальних похідних.