СТІЙКІСТЬ ТА СОЦІАЛЬНА ЗГУРТОВАНІСТЬ ЯК ОСНОВА СТАЛОГО РОЗВИТКУ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД

Анотація

У статті висвітлено актуальні аспекти забезпечення сталого розвитку місцевих громад в умовах сучасних соціально-економічних і екологічних викликів. Проаналізовано поняття стійкості громади як здатність до адаптації, подолання кризових ситуацій та збереження сталого розвитку. З’ясовано адаптивні механізми, що включають розвиток людських ресурсів, ефективне управління, впровадження інноваційних рішень, раціональне використання природних ресурсів. Схарактеризовано вплив на сталість розвитку територіальної громади як фактора соціальної згуртованості, яка включає підтримку гармонійних міжособистісних відносин, співпрацю, активну участь громадян у громадському житті та високий рівень колективної відповідальності. У статті з’ясовано залежність між рівнем стійкості громади та її соціальною згуртованістю, пропонується інтегрований підхід до управління територіальними громадами, впровадження програм соціального розвитку, спрямованих на зміцнення соціальних зв’язків, розвитку соціальної інфраструктури та залучення громадян до процесів планування і прийняття рішень. Досліджено кореляцію між здатністю територіальних громад протистояти різноплановим економічним і соціальним викликам та спроможністю впливати на розвиток власної стійкості та соціальної згуртованості з метою забезпечення сталого розвитку загалом. Розглянуто фактори, що підвищують уразливість громад перед зовнішніми та внутрішніми загрозами. Подано напрями подальших наукових розвідок щодо аналізу механізмів підвищення стійкості територіальних громад. Запропоновано практичні рекомендації для інтеграції таких чинників, як взаємозв’язок між соціальною згуртованістю, активною участю громадян та підвищенням рівня життєдіяльності на відповідних територіях у стратегії розвитку територіальних громад з метою забезпечення їх довгострокової стійкості.